Чому мій син обрав коледж, або Роздуми про батьківські переживання та стереотипи.

Працюють рефлекси. Зайшов до супермаркету лише за хлібом-соком -- аж тут шкільний купівельний ажіотаж. Ручки, зошити, обкладинки, щоденники. І зосереджені обличчя батьків. І нещасні обличчя дітей на причепі зосереджених батьків. І вже кидаєшся теж купувати щось у передчутті 1 вересня. І лише взявши до рук щось канцелярське, раптом розумієш, що це "інстинкт 1 вересня". І що син уже другий рік у коледжі.

Не в бюрократії справа, а в рефлексах. У багаторічних "освітніх рефлексах", які змушують всіх дотримуватися безглуздих ритуалів. Проте коледж виступає чудовою протиотрутою, дозволяючи поглянути на речі з абсолютно нової перспективи, перестати соромитися простих запитань і не боятися відповідей на них.

Які ж це питання? Спробуйте запитати у батьків: "Навіщо ваша дитина відвідує школу?" І ви потрапите в океан емоцій та обурення. Це знову ж таки рефлексія! Відповіді вже давно вивчені напам’ять і готові до озвучення. Хіба що діти можуть відреагувати на ваше запитання, запитавши у відповідь: "А справді, навіщо?" Але хто звертає увагу на думки дітей? Їхнє завдання — підкорятися.

Спробуйте запитати те ж саме у вчителів. Звісно, не у всіх, адже є ті, хто самостійно, незважаючи на обставини, прагне знайти відповідь. Проте для багатьох це питання схоже на запит до Папи Римського про існування Бога. Чому так? Вся справа в рефлексах. Вже давно існує відповідь, яка повторюється без кінця: "Діти відвідують школу, щоб навчитися. А для чого? Щоб стати розумними. Ви проти того, щоб діти були розумними? Вам не соромно ставити такі питання?". Подальші спроби розібратися, що саме означає "бути розумними", викликають нову реакцію у вигляді стандартної відповіді: "Самі підіть і попрацюйте в школі! Що ви тут розумуєте?". На цьому дискусія зазвичай закінчується, адже далі йдуть лише нарікання на низькі зарплати, скарги на "недостатньо розумних дітей" і їхніх батьків, а також щедра порція емоційного пафосу.

Поки ти слухаєш все це, в голові спливає зовсім інша думка. Це проста відповідь звичайної вчительки з Італії на те ж саме запитання. Вона пояснювала: "Чому діти йдуть до школи? У початкових класах – щоб усвідомити, що знання – це захоплююча подорож у невідоме. Не важливо, що саме вивчають. Головне, щоб дитина почала насолоджуватися процесом навчання. Середні класи – це можливість спробувати різні речі, щоб визначити, до чого лежить серце і де прихований талант. А от у старших класах уже йдеться про занурення в сферу майбутньої професії, з урахуванням здібностей і нахилів". Проте це в Італії. У нас освітня мета виглядає інакше. Це нагадує бабусю, яка, побачивши своїх онуків, автоматично починає готувати їжу, намагаючись нагодувати їх смачними стравами. В нашій школі ситуація схожа: замість бабусі тут вчителі, а "калорії" не завжди такі смачні. Який там пошук здібностей! Основна мета – запхати в дитячу голову якомога більше інформації. При цьому не враховується якість цієї інформації, її "свіжість" чи корисність для дитини. У дітей є свої рефлекси, і вони виявляються під час іспитів, коли інформація інтенсивно виводиться з організму. Звісно, у дитини є своя логіка, і вона (на відміну від освітян) вміє фільтрувати. Тому вона відкидає зайве, але залишає найважливіше. Зрештою, було б непогано, якби цю функцію виконувала школа, але це, на жаль, здається недосяжною мрією.

Останнім часом мрія стала здаватися більш реальною. Нарешті! Після багатьох років обговорень і переконань ми почали вживати конкретних заходів для впровадження спеціалізованої освіти для старшокласників. Мова йдеться про міжнародну практику, коли в 15-16 років молодь починає займатися чимось практичним та близьким до своїх талантів, а не просто продовжує терпіти безкінечний потік сухої інформації в школі. Це правильний шлях. Але й тут проявляються звичні стереотипи. Найпомітніший з них — це типовий заклик вчителів: "Погано вчитимешся — підеш у професійно-технічний заклад!" Професійно-технічні училища давно вже не існують, але ставлення до коледжів (в які перетворилися ці училища та технікуми) залишилося на тому ж рівні. Це сприйняття батьків та вчителів призводить до того, що рання професійна орієнтація дитини часто сприймається як своєрідне покарання за недостатню відданість виконанню шкільних вимог.

І ось на цьому моменті йдеш до кав'ярні з батьками колишніх однокласників сина, які залишилися гризти граніт науки в школі. Замовляєш еспресо. І під його аромат починаєш пояснювати й розповідати, чому коледж, а не школа. Тут, щоправда, й сам ловиш себе на спрацьовуванні рефлексу. "Рефлексу вибачання". Бо ніби маєш знайти причину, щоб виправдати відсутність у твоєї дитини хисту й наполегливості "дотягнути" десятий та одинадцятий класи. Дивишся в очі співрозмовників і намагаєшся переконати на конкретних прикладах за допомогою елементарної логіки. Однієї філіжанки кави може виявитися замало. Тому замовляєш іще одну й починаєш перераховувати по пунктах.

Пункт перший -- цивілізаційний. Тут без певного пафосу не обійтись, але факт є фактом. Розвинені країни давно зрозуміли, що розвиненість країни починається з розвитку дитини. І не абстрактної, а в тій царині, де в неї є талант. Тому старша школа без спеціалізації виглядає як дивина, й необхідність старшокласникам пробувати себе в конкретній професії не обговорюється, а сприймається як норма. Тож тут вибір простий. Хочемо бодай наблизитися до цивілізованих і розвинених країн? Рецепт є.

Другий аспект стосується вікового чинника. Коледж надає унікальну можливість для молодої людини розпочати свій професійний шлях якомога раніше. Хоча цей шлях може бути не завжди простим і прямим, ранній старт відкриває більше можливостей для корекції курсу або вдосконалення навичок. Твердження "не позбавляйте дітей щасливого дитинства" не є вагомим аргументом. Адже хто може стверджувати, що дворічне навчання в старших класах без чіткої мети дійсно є синонімом щасливого дитинства?

Третій пункт – подолання інфантилізму. Важливо не плутати дитячий вік з інфантильністю. На жаль, наша освітня система сприяє розвитку саме останньої. Діти змушені виконувати незрозумілі вимоги дорослих не для досягнення конкретних цілей, а задля абстрактних завдань, які часто не мають нічого спільного з реальним життям. Наприклад, висока оцінка з математики – це лише цифра, яка свідчить про засвоєння певних знань, але не підтверджує здатності застосувати ці знання в професійній діяльності.

Четвертий пункт стосується ієрархії. У школах усі предмети вважаються рівнозначними, принаймні з точки зору вчителів. Хіба що у спеціалізованих навчальних закладах намагаються створити певну структуру предметів. Проте, без конкретної мети, пов’язаної з професією, ця "ієрархія" стає розмитою. У коледжах ситуація виглядає інакше. Тут існує чіткий поділ на основні і другорядні предмети. Адже немає людини, яка була б однаково здібною в усіх сферах. Тому оцінка предметів відбувається в контексті майбутньої професії. Це не означає, що варто нехтувати деякими дисциплінами, але важливо навчити дітей усвідомлювати, що саме знадобиться їм у обраній спеціальності. На відміну від школи, в коледжах такий підхід заохочується, а не засуджується.

Пункт п'ятий — відповідальність. "Вітер студентського життя" може справді змусити когось відчути себе розгублено. Проте в коледжі все відбувається на більш зрілому рівні. Тут кожен студент відповідає за свої рішення, як за помилки, так і за досягнення. Немає класного керівника, який постійно контролює, натомість є куратор, що лише координує навчальний процес. Взаємини з адміністрацією мають інші, часто більш жорсткі, правила. Але саме тут студентів вчать самостійно знаходити рішення своїх проблем, а не покладатися на батьків, сподіваючись, що "мама прийде до коледжу, і тоді все обговоримо". Я не хочу ідеалізувати всі коледжі, але навіть у найгірших з них існує тенденція ставитися до студентів як до дорослих, а не до малолітніх дітей.

Пункт шостий - свобода в навчанні. Безперечно, багато чого залежить від вчителя. Це стосується всіх аспектів. Проте контекст може істотно змінити ситуацію. Якщо контекстом є освоєння конкретної професії, а метою - навчити дитину цій спеціальності, то виникають цікаві (як аксіоми в освіті) висновки. Виявляється, що підручник, звісно, існує, але його можна цілком обійтися. Чому так? Ми знову пригадуємо про "ієрархію предметів". Викладач, який навчає предметів, пов’язаних із професією, не обмежується лише підручником. А той, хто викладає обов'язкові, але менш важливі предмети, формує програму, видаляючи з підручників все зайве. Таким чином, підручник перестає бути основним у навчальному процесі. Те ж саме стосується домашніх завдань – вони менш формальні, коли йдеться про професію, і зводяться до мінімуму в інших випадках. В результаті дитина займається більше, витрачаючи при цьому менше часу. Адже існує чіткий напрямок і мета навчання.

Сьомий пункт є ключовим. Непомітно, навіть для самих дітей, у когось це відбувається раніше, у когось пізніше, формується "основа професії". Це момент, коли навчання перестає бути простою метою і стає інструментом для освоєння професії. У цей час починається активний пошук додаткових знань, навичок та інформації, причому цей процес є дуже конкретним, а не абстрактним.

Пункт восьмий — можливість помилок. Деякі люди швидко знаходять своє покликання, тоді як інші змушені пройти через безліч різних шляхів, щоб зрозуміти, ким вони є. Саме тому навчання в коледжі надає чудову можливість для експериментів. У вищих навчальних закладах це робити набагато складніше. Тут є можливість перевірити себе, спробувати різні напрямки і зрозуміти, що насправді важливо в житті. Ці два роки — це час, який дає можливість для пошуків, яким не можуть скористатися їхні однолітки зі школи.

Крізь кавову пелену, що піднімається з чашки, я відчуваю на собі погляди, сповнені недовіри. "Ну й справді, яку картину ти намалював! Мрійник ти! А ми чули зовсім інше про коледжі! Це ж просто притулок для ледарів! Я своєму завжди говорю: "Не вчитимешся — підеш до ПТУ!" І раптом відчуваєш, що мусиш виправдовуватися. Ти намагаєшся зібратися з думками, щоб ще раз озвучити свої аргументи. Але замість цього кажеш: "Добре! Як виховувати своїх дітей — це ваше рішення. Проте я бачу, що десь у глибині ховається страх. І не один. Відразу кілька. Тож давайте замовимо ще по чашці і поговоримо про ці приховані переживання".

Страх перед низьким статусом. Звичайно, існують коледжі, які завжди вважалися "престижними", де конкуренція залишається високою. Це переважно художні навчальні заклади, де елітність базується на відборі за талантами та творчими здібностями. Також є "престижні" коледжі, де вартість навчання сягає астрономічних цифр, що нібито гарантує якість освіти та унікальність навчального процесу. Решта навчальних закладів, зазвичай, потрапляють у категорію "недостатньо якісних ПТУ", які лише трохи кращі за в'язниці, як з точки зору студентського контингенту, так і з приводу правил навчання. Славні часи радянських ПТУ давно минули. І контингент у звичайному, наприклад, будівельному коледжі може виявитися значно різноманітнішим, ніж у престижній школі. Врешті-решт, все просто. Підходьте ближче, спілкуйтеся, спостерігайте, читайте відгуки. Але не відкладайте це на останній момент. Престижність навчального закладу визначається тим, наскільки затребуваною буде професія в майбутньому та наскільки вона відповідає інтересам дитини.

Страх перед змінами. Усі ми відчуваємо тривогу, коли йдеться про нововведення. Всі ці емоційні бурі, конфлікти та зібрання на тему "що робити далі" – все це ми пережили за дев'ять років навчання у школі. Колективи сформувалися, а тепер потрібно змінюватися на щось невідоме? Чому? Але саме заради цих змін варто ризикнути. З метою, аби дитина навчилася швидко адаптуватися до нових умов і колективів. Не в традиційній шкільній ієрархії, де чітко визначені відмінники та двієчники, а в середовищі, що постійно змінюється. У більшості коледжів навчання організовано "змішано". Це означає, що учні об’єднуються за предметами, а не за класами, що зменшує недоліки фіксованих груп. Тут пропонується школа психологічного адаптування, яка діє у моменті, а не на основі стереотипів, закріплених на роки.

Страх перед помилками. Чи турбує вас можливість неправильно обрати професію? Насправді, це не помилка, а скоріше "зона експериментів". У коледжах змінювати спеціальність або напрямок навчання набагато простіше, ніж у вищих навчальних закладах.

Чи зможете подолати ці три страхи? Спробуйте! Звісно, ситуація далека від досконалості. Коледжі не є "ідеальними оазами". Всі ці страхи та упередження є відображенням суспільних стереотипів, а не індивідуальних переживань. Відмовитися від застарілих, зашкарублих уявлень неймовірно важко! Навіть приклади з розвинених країн не завжди можуть допомогти. Напевно, найголовніше — усвідомити просту істину: кожна дитина має свій унікальний талант. І чим раніше ми допоможемо їй його виявити, тим вигідніше це буде для всіх — для дитини, батьків і, зрештою, для країни. Це зовсім не означає, що дитячі таланти не можуть бути виявлені у старших класах школи. Можливо, але лише за певних умов і в обмеженій кількості. А ось коледжі відкривають набагато ширші можливості. Це не реклама коледжів, а просто логічний підхід.

Ну що ж? Кава вже випита. Співрозмовники занурились у свої думки. Хтось із них починає шукати інформацію про коледжі. В очах батьків розгортається шлях до ще не такої близької, але цілком реальної перспективи професійного успіху їхньої дитини. Хоча ніхто не може дати гарантій, але це вже вказує на можливий напрямок.

Ось так ми з вами починаємо нашу бесіду. Бесіду про справді важливі речі. Про теми, які, сподіваюся, ми ще зможемо детально обговорити, аналізуючи проблему по складових. І намагаючись обійтися без зайвого пафосу та образ, знайти відповідь на запитання, що відображається в дитячих очах: "Навіщо я йду вчитися?" На перший погляд, це просте запитання. Але найголовніше — не намагатися інстинктивно уникати його.