Оспорить сделку в судебном порядке вправе лишь тот участник, который обладает властными полномочиями в рассматриваемых правоотношениях, как указывает Верховный Суд.
Если сделка будет признана недействительной, и суд удовлетворит просьбу одной из сторон о возврате имущества, переданного в рамках этой сделки, он также должен обязать истца вернуть ответчику средства, полученные по данной сделке (или вернуть переданное имущество). Это взыскание не рассматривается как удовлетворение отдельного иска, а выступает необходимым результатом признания сделки недействительной и удовлетворения требования о реституции.
Большая Палата Верховного Суда вынесла правовые заключения в рамках дела, в котором лицей подал иск к компании с требованием признать договор поставки сетевого оборудования недействительным и вернуть средства.
У цій справі між сторонами було укладено угоду про постачання мережевого обладнання, необхідного для забезпечення доступу до інтернету. Згідно з цією угодою, підприємство (постачальник) здійснило поставку мережевого обладнання до ліцею (замовника), який прийняв і оплатив отриманий товар. Однак, згодом позивач дізнався, що підприємство реалізувало товар за значно завищеними цінами. Оскільки придбання товару відбулося за рахунок державних коштів, позивач вважає, що цей правочин суперечить інтересам держави та суспільства, тому він має бути визнаний недійсним, а сплачені кошти підлягають поверненню з підприємства.
Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій вказали, що договір не відповідає положенням статей 203 та 228 ЦК України, адже вчинений з метою, що суперечить інтересам держави, за наявності в підприємства відповідного умислу.
Відповідно до результатів аналізу справи, Велика Палата Верховного Суду не підтримала рішення судів нижчих інстанцій, які вказували на існування підстав для визнання договору недійсним згідно з нормами частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України, враховуючи порушення вимог, що стосуються відповідності умов цього правочину інтересам держави.
Верховний Суд України дійшов висновку, що право визначати наявність або можливість порушення інтересів держави, а також оскаржувати правочин у суді на підставі частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України, має лише суб'єкт, який наділений владними повноваженнями в контексті даних правовідносин (незалежно від статусу юридичної особи). Крім того, прокурор, виконуючи субсидіарну функцію, може представляти інтереси держави в судовому процесі у випадках, коли відповідний компетентний суб'єкт, всупереч законодавчим вимогам, не забезпечує належний захист інтересів держави або робить це неналежно.
Одночасно ліцей не виконує функцій управлінського характеру, не має статусу суб'єкта владних повноважень, отже, не має права подавати до суду позови в інтересах держави.
У контексті визнання договору недійсним відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України Велика Палата Верховного Суду зазначила, що підприємство не надало достатніх аргументів для перегляду та скасування рішень судів попередніх інстанцій в цій справі. Однак існують підстави для внесення змін до оскаржених судових рішень стосовно наслідків недійсності договору.
Зокрема, Верховний Суд підкреслив, що у випадку визнання правочину недійсним, сторони зобов'язані взаємно повернути те, що вони отримали внаслідок цього правочину (двостороння реституція). Це є юридичним обов'язком, що виникає на основі законодавства та факту недійсності правочину.
У такій категорії справ суд, задовольняючи вимогу сторони про повернення переданого за недійсним правочином майна, має також присудити стягнути з позивача на користь відповідача одержані за правочином кошти (повернути передане нею майно). Таке стягнення не є задоволенням окремої позовної вимоги, а є необхідним наслідком визнання недійсним правочину та задоволення вимоги про застосування реституції.
Таким чином, буквальне розуміння змісту статті 216 Цивільного кодексу України дозволяє стверджувати, що у випадках, коли закон не передбачає специфічних умов для застосування юридичних наслідків недійсності правочину або особливих правових наслідків для певних категорій недійсних угод, позивач, який звертається з вимогою про повернення отриманого за недійсним правочином або компенсацію його вартості, фактично висуває реституційну вимогу. Суд може задовольнити цю вимогу за наявності відповідних підстав, застосовуючи принцип двосторонньої реституції. У такому випадку відповідач стає стягувачем у частині, що стосується повернення йому майна або компенсації вартості, переданого за недійсною угодою.
Оскільки суди визначили обставини виконання договору сторонами, ВП ВС дійшла висновку, що, задовольняючи вимоги позову ліцею, суди повинні були також повернути підприємству майно, яке було передане ліцеєм згідно з умовами угоди. Це означає, що необхідно було застосувати двосторонню реституцію як обов'язковий результат визнання угоди недійсною та задоволення реституційної вимоги ліцею.
