Український військовослужбовець поділився враженнями від участі у Венеційському фестивалі.
Українських захисників і захисниць, а також їхні родини залучають у всі галузі, аби частіше нагадувати світові про бранців Росії - наших воїнів у полоні й тих, що безвісти зникли
Привертають увагу до України, зокрема, культурою і мистецтвом. Так на Венеційському кінофестивалі українці зʼявилися в одязі з вишивкою, що зображує відстані від острова Лідо, де проходить фестиваль, до різних місць позбавлення волі, де росіяни утримують українців. Та команда фільму "Пісня землі, що повільно горить" української режисерки Ольги Журби привернула увагу світу до російського вбивчого полону, в якому перебувають тисячі українців.
Еспресо поспілкувався з родиною учасників української команди - військовим, а в мирному житті актором Миколою Градновим-Савицьким, який у 2022 році приєднався до Національної гвардії України, а в 2023 році став оператором БПЛА в "Азові". Його дружина Катерина працює кінопродюсеркою. Під час візиту до Венеції, де сім'я представляла українську делегацію, Микола пройшов червоним хідником кінофестивалю на протезах.
Фото: фото Олександра Кальки
Під час прогулянки червоною доріжкою Венеційського кінофестивалю Микола усвідомлював, що те, до чого він колись прагнув, тепер стало для нього лише засобом.
"На початку повномасштабного конфлікту багато в моєму сприйнятті світу кардинально змінилося. Коли мені запропонували поїхати і взяти участь у показі цього фільму, найбільше мене вразила ідея акції, яка дозволяє говорити про наших військових, які потрапили в полон, адже я представляю бригаду "Азов". Це питання для нас є надзвичайно болючим. В полоні досі залишаються сотні людей, багато з яких поранені, але їх навіть не заносять у списки. Тому ця тема є дуже чутливою для нас. Я використав цю можливість не лише для здійснення власної мрії, а щоб ще раз привернути увагу світу до необхідності вирішення цієї проблеми. Щоб нагадати, що з Росією не можна жартувати чи гратися. Отже, йшлося не про особисті амбіції, а про інструмент для досягнення важливої мети – повернення наших воїнів", - підкреслив Микола Граднов-Савицький.
Подружжя ділиться враженнями про те, що акція мала великий успіх, оскільки тема військовополонених є важливою і резонує з іноземною аудиторією, спонукаючи їх до обговорення. Після заходу з'явилося кілька важливих повідомлень у впливових західних медіа, режисерку Ольгу Журбу запросили на інтерв'ю, а багато італійських ЗМІ обрали формат розгорнутого інтерв'ю замість звичайних коротких репортажів.
Український кінематографічний твір "Пісня землі, що повільно горить" розкриває історію подружньої пари та здобув значну підтримку. Після його прем'єри фільм отримав чимало позитивних відгуків. Режисерка Ольга Журба прагнула налагодити зв'язок з глядачами, використовуючи європейську мову спілкування, та зуміла відобразити у фільмі реальні переживання війни.
"Це багато історій, які кожен українець може згадати. Це історії про вокзал, історії про поховання, про прифронтові міста, історія, коли нам потрібно було викопувати своїх сусідів і впізнавати тіла. Всі ці історії постійно з нами, ми їх постійно проживали і проживаємо. Тому отримали дуже гарні відгуки, багато людей підходили і дякували нам за фільм", - зазначив воїн.
Основне питання, яке піднімає режисерка та її команда у фіналі, полягає в тому, наскільки ми усвідомлюємо, що ця війна може затягнутися, і що, попри всі труднощі, ми продовжуємо рухатися вперед, готуючи наших дітей до тривалої боротьби з Росією, яка, ймовірно, не закінчиться найближчим часом", - поділилася Катерина Савицька.
Європейські громадяни, за словами ветерана, в цілому відчувають співчуття до українців, хоча й не повністю усвідомлюють ситуацію, що склалася в Україні.
"Усі іноземці, з якими нам доводилось спілкуватися, безумовно, обізнані про війну. Однак їх часто цікавить можливість налагодження діалогу між нами та росіянами. Вони намагаються знайти способи для примирення, навіть через мистецтво. Приміром, відразу після нашої світової прем'єри відбулася ще одна – прем'єра російського фільму. Отже, можна стверджувати, що вони не зовсім усвідомлюють реалії нашої війни. Їм важко зрозуміти, з ким ми насправді боремося, і це створює ризик поширення небезпечних російських наративів," - зазначає Микола.
Фільм позиціонують як антипутінський, але насправді це спроба перекласти провину на одну конкретну особу, водночас намагаючись виправдати інших росіян. Сумніваюся, що його можна вважати "опозиційним кіно", адже в умовах, що панують в Російській Федерації, справжня опозиція не існує. Якщо прибрати Путіна, на його місце прийде хтось не менш одіозний, а сама система залишиться без змін. Зараз вони шукають альтернативні варіанти, через які, змінивши лідера, прагнуть відновити імідж Росії як доброї та правильної країни. Це обманливий процес, і відбілювання цього явища варто остерігатися, – зазначила Катерина Савицька.
